Міністерство oсвіти і науки, молоді та спорту України
Педагогічна преса Національна дитяча гаряча лінія



Музей

 

Опис досвіду роботи

керівника музею Верб'язького ЗЗСО I-II ступенів, вчителя початкових класів Паньків Тетяни Іванівни

Шкільний музей є однією з форм розвитку творчої самодіяльності і громадської активності учнів у процесі збирання, дослідження, обробки, оформлення і пропаганди матеріалів з історії природи і суспільства, які мають виховну і науково-пізнавальну цінність. Мета і завдання музею — сприяти формуванню в учнів патріотизму, розширенню їхнього світогляду і вихованню пізнавальних інтересів і здібностей, розвитку суспільно-політичної активності, виробленню практичних навичок пошуково-дослідницької роботи, вдосконаленню навчально-виховного процесу. Він є базою для здійснення краєзнавчого принципу у навчанні та вихованні школярів.

     Створення краєзнавчого музею неможливе без активної пошуково-дослідницької роботи школярів у позаурочний час. В організації нашого історико-краєзнавчого музею, крім юних краєзнавців, брали участь учителі й батьки.В музеї школи зібрані експозиції, які відображають історію, природу, населення та культуру краю. Широкий профіль музею дає можливість всебічно вивчити рідний край і залучити до краєзнавчої роботи більшість учнів і весь педагогічний колектив.

     Робота нашого музею тісно пов'язана з виконанням навчально-виховних завдань, з усією позаурочною виховною роботою. Експонати музею збирають і виготовляють в основному самі учні під керівництвом учителів. Так школярі здобувають необхідні для самостійної роботи знання і навички, оволодівають методами пошуково-дослідницької роботи.

     Відділи музею складаються з різних розділів, експозиції яких представлені наочними матеріалами — експонатами. Останні становлять головне багатство музею.

     Музей Верб'язької ЗОШ I-II ступенів був створений за ініціативи вчителя початкових класів Паньків Т.І. Спочатку це був тільки куточок для учнів «Люби і знай сій рідний край». Школярі з цікавістю розглядали старовинні речі і знаряддя праці, якими колись користувались наші предки. Діти з великим захопленням слухали про минуле нашого краю, хотіли ще більше дізнатися про його історію і традиції, видатних людей. З метою бережливого ставлення до історії, духовної спадщини українського народу було вирішено відкрити історико- краєзнавчий музей, який зареєстровано департаментом освіти і науки, молоді та спорту Закарпатської облдержадміністрації від 29.05.2014 р.

    Щоб краще ознайомитися з роботою музею ми пропонуємо вам   екскурсію «Мій рідний край завзяття і труда», яка складається з експозиційних розділів: історія села, народний побут (речі хатнього і господарського вжитку), народний одяг, видатні люди нашого села, виставочні стенди та альбоми, пов'язані з давньою та сучасною історією села. Вона триватиме 10 хвилин і наша заочна подорож буде складатись за таким планом:

  1. Історія села
  2.  Хочеш їсти калачі – не сиди на печі.
  3.  Зустріч з місцевою майстринею.
  4. Бабусина скриня.

Верб'яж навесні

Про Верб'яж вперше згадується в писемних джерелах 1600 року. Назву село запозичило від крислатих верб. Ці розлогі дерева повсюдно завоювали собі місце на пагорбах й улоговинах села. Старі люди кажуть, що дуже давно, ще в древні часи у цих місцях бував князь Вадинський, який прийшов з Галичини. А куди подівся, толком ніхто не знає. От, цей пан дуже любив вербу і засадив нею всю свою маєтність. Люди ще й досі говорять, що де сріблиться вербиця, там жива водиця. На згадку про тих давніх поселенців у селі є кілька урочищ: Кробинцівська, Пашкова, Саблівська. Віками край села височів великий почорнілий від часу хрест.

 

      

Поряд з селом розкинулися присілки   Петрусовиця та Нова Розтока. Петрусовицю заснував Петрусь. А ось Розтока була започаткована раніше від Верб'яжу. Сторожили кажуть, що люди, ховаючись від поневолення, забрели у бескидські непрохідні ліси. Вони прийшли в цю місцину зі своїми «талабухами», через що і донині назва одного з урочищ Талабучина. Поселенці розчищали ліс, робили в лісі полянки, які називали «розточинами». Саме від цих розточин пішла назва села Розтоки.

      Село Верб’яж загубилося високо в горах, але воно має свою багату історію Саме через його територію пролягає величний Верецький перевал, який розмежовує Закарпаття і Львівську область

         

 

Ця місцина є невід’ємною частиною історії не тільки Закарпаття, а й Угорщини: саме цим шляхом предки угорської нації потрапили на карпатську землю в пошуках нової батьківщини.
     Із селом Верб’яж та Верецьким перевалом пов’язано немало історичних подій: через так звані ворота в Європу Алмош вів у Дунайську долину угорські племена,  хан Батий –  кінноту татаро-монгольської орди. З військовою дружиною перевал подолали князь Федір Корятович і січові козаки Богдана Хмельницького.                                                                                    

    Під час національно-визвольного руху 1703 – 1711 років саме в цих місцях князь Ференц ІІ Ракоці зустрічався зі своїми хоробрими куруцами. Тут проходила відома «Лінія Арпада», яка мала вберегти Хорті й Західну Європу від Радянської армії. З 1919 по 1944 роки тут проходив державний кордон, а в 1939 році на перевалі були розстріляні карпатські січовики.

      З давніх-давен з покоління в покоління народні майстри передають своє ремесло, яке і до нині ще існує і радує людей. Недарма мистецтво нашого народу визнане одним із найбагатшим у світі. Вишивальниці і ткалі, гончарі та різьбярі, килимарі та бондарі виробляли різноманітні речі побуту. І сьогодні ми відвідаємо виставку чудових речей, виготовлених руками народних умільців нашого села. 

 

Остання хата з солом’яним дахом, яка належала Соломку Олексі

Першу зупинку запрошую вас зробити на обісті Олекси Соломки. Це його хата з солом'яним дахом в с. Н.Розтока, яка була зруйнована через аварійний стан у 2014 році.

Жили наші предки в маленьких будиночках. Дахи на них були чотирисхилими солом'яними, покритими зв'язаними сніпками. Зверху сніпки притискували рядом схрещених жердин та викладали по рогах сходинками «китицями».Тоді була вільна забудова двора з близько розташованим  від вулиці житлом, обернутим вікнами чільної сторони на південь, а причілком на схід. Господарські будівлі двору розміщували перед вікнами хати, віддаляючи їх від чистого двору плетеним тином (плотом). Стіни хат обмазували глиною і білили. Зараз ми «заглянемо» до однієї з таких хат і розглянемо піч та речі, яким багато років і які нам зможуть розповісти багато цікавого про тодішній побут

Макет печі з витяжкою; глиняний та дерев’яний посуд

Майже половину місця в хаті займала піч.

 Їжу варили прямо в печі. Для цього використовували ось такі лопатки, рогачі, щоб вставляти посуд у піч, кочерги, щоб вигрібати грань. Посуд здебільшого використовувався глиняний. Раніше жоден ярмарок не обходився без гончарних виробів. Для виробу брали глину, розмочували і заливали у форму або вручну на гончарному крузі ліпили посуд потрібної форми. Потім виріб сушили в домашній печі або випалювали в спеціальній печі (горні), де дуже висока температура – 1000 градусів. Потім вироби декорували – прикрашали та розписували. Глиняний посуд вибирали, стукаючи горщик об горщик прислухаючись до дзвону. Багаторічну службу господині обіцяв горщик, який дзвенів. Глиняний посуд має цілющі властивості, бо глина – природний очищувач. Посуд з глини поєднує в собі красу і зручність, а залежно від призначення має різну форму. Якщо в такий глечик та в скляну банку поставити воду на подвір'ї в літню спеку, то в глечику вода  довше буде прохолодою. Кругла глибока макітра довго зберігала теплими і смачними вареники та пиріжки. А ще в ній товкли часник з салом, щоб був смачнішим борщ. Зверніть увагу на форму посуду. Знизу вузький, а до верху розширений. Це для того , щоб зручно було брати його рогачем, ставити у піч та виймати з неї.

 Підставка для ложок, ночви; рубелі, качалка, ступа,скриня, маслянки, лампоші, ціпки та лопатки.

 В давнину використовували також посуд і речі, виготовлені з дерева. Дуже важка і важлива справа виготовляти речі із дерева. Важлива тому, що в жодній домівці неможливо обійтися без цих речей. Почесне місце в хаті відводилось діжі. Її доглядали особливо ретельно, бо в ній замішували хліб-годувальник для всієї сім'ї. Діжа була глибока, завжди трималась в чистоті і накрита рушником. В більших діжах (бочках) квасили капусту. Багато господинь такими бочками користуються і до сьогодні. Відрами для води також слугували діжі, тільки меншого розміру. Дуже цінувалися діжі, виготовлені з дуба. Ложки виробляли з берези, осоки, липи. У кожного члена сім'ї  була своя ложка. З цим предметом ви вже зустрічались. Це скалка (качалка), вона служить для розкачування тіста. Вона правильної круглої форми, хоча виготовлена вручну. Товкачі використовували для  розминання варених овочів. Вони подібні на скалку, але коротші за довжиною і мають ручку. Перед вами ночви, вони виготовлені з дерев'яної  колоди. Сокирою обтесували, теслом видовбували заглиблення, готовий виріб добре відшліфовували. В залежності від призначення ночви (коритята) були різного розміру. Кухонні – для різних харчових продуктів, для прання. А це маслянки. Як бачите, вони різні. Одна виготовлена з цілої колоди, інша – з окремих деталей-дощечок.  Для розгладжування білизни прокачуванням призначені рубель і качалка. Одяг зберігали в дерев'яних скринях. Біля печі на стіні прибивали дерев'яну шафу-поличку для тарілок та кружок – мисник. Раніше ліжок не було, спали на лавах. Стіл, лава, скриня – це всі меблі селянської хати. Якщо в господарів була маленька дитина, то спала вона в такій колисці або сохах.

  Для другої зупинки нам потрібно рухатись у «вишний кониць» (у верхній кінець села). Ми знаходимось на вулиці Н. Розтока. Тут проживає ткаля Ребриш Марія (1938 р. н.) та її дочка вишивальниця Бодак Любов.

       За улюбленою роботою Ребриш Марія  (Таку саму доріжку пані Марія подарувала для шкільного музею. До речі, для доріжок замість ниток використовується подерте на тонкі смужки лляне полотно з старого непотрібного одягу.) та її дочка Бодак Люба. 

       Ручне ткацтво та вишивка – найпоширеніший вид народної художньої творчості. Цим займалися трудолюбиві жінки з великою силою волі та естетичним смаком. Адже, виготовляючи такий килим, рушники, треба було працювати довго. Це і підготовка сировини, прядіння ниток, виготовлення з них тканин і заключну обробка: вибілювання, фарбування, ворсування, вибивання тощо. Тканини поділяли на лляні, конопляні та вовняні.     Полотна розрізняються за кількістю заснованих в пасма ниток для основи. Наприклад, десять пасм – вузькі  і грубі полотна, так звані «тридцятка», «шістнадцятка», «вісімнадцята» - тонші, високоякісні полотна.

     Килими виготовляли на верстатах (кроснах). На них ткали не тільки килими, рушники, доріжки (покрівці), а й полотно для одягу. Бо купляти тканину чи полотняний одяг вважалося ганьбою. Хто купляв, то того називали ледачим і сміялися з нього. Отож першим обов'язком матері було навчити свою доньку прясти і ткати ось на таких верстатах.

Цей ткацький верстат та куделі знайдено у господарстві Зюзі Марії Іванівни. (Виготовлений у1892 р.)     

 

     До звичайної куделі належала проста лавка з діркою для палиці, палиця, на яку обмотувалася вовна, повісмо, клоча та веретено.  

Прядки, веретена, тріпала, ткацькі верстати повинні були  прикрашатися різними  орнаментами. Це були знаки – обереги. Вони мали оберігати господарів від усього поганого, від злого ока.

 

        Скриня (1876 р.).                                        Бердо (1892 р.).

 

Зараз ми повернемося до світлиці нашого музею і заглянемо у бабусину скриню. Ще один експонат, що належав Зюзі Марії Іванівні. Виготовлена скриня у 1876 р. В ній зберігалися ці чудові рушники і одяг господині: сорочки, сукні.

                                                                    

Бабусина скриня.                                                                  Рушники та вишиванки.    

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,

В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.

 

    Такими найкращими рушниками прикрашали образ в куточку (покутник), картини, фотографії та просто вішали над вікнами, дверима по стінах хати на великі свята. Довгим рушником (плечовиком) дівчина, котра збиралася заміж, перев'язувала сватів та молодого. На весіллі молоді ставали на рушник, щоб доля була щаслива. Існувало повір'я: дівчина, яка не надбала собі рушників для сімейного життя, заміж не вийде. Є рушники для того, щоб з короваєм зустрічати дорогих гостей. З вишитим рушником йшли до мами, яка тільки народила дитину (немовля загортали у рушник), проводжали сина у далеку дорогу, труну опускали в могилу на рушниках. Рушник, яким ми користуємося щодня – утирач. Названо його так тому що ним витираємо руки, обличчя, голову, тіло. Стирачем витирали посуд, стіл, лави. Вишитим рушником накривали тісто та вже випечений хліб, паску у великодному кошику. Вони є оберегами від хвороб, від всякого злого, що може зайти в дім.

Рушники та сорочки з бабусиної скрині.

  

 Рушники вишивали різними узорами. Колись у кожній хаті на рушниках,скатертинках, сорочках квітли багряні маки,співуча калина, дубове листя. Дуб був священним деревом слов’ян. Червона калинонька уособлювала молоду дівчину. Калинові кетяги є символом нашої України. Засіяна нива – ромб з крапкою, вазон чи квітка – світове дерево від неба до землі, людські фігурки – знак берегині, богині хатнього вогнища.

           З вечора тривожного аж до ранку

           Вишивала дівчина вишиванку…

Наш народ працьовитий, багатий на таланти, здібний, обдарований. Якщо працювати – то до сьомого поту, якщо співати – то дзвінко, розложисто, якщо щось творити – то неповторно, захоплююче. І тут наші майстрині – неперевершені. Казкової краси візерунками прикрашали сорочки. Це жіноча сорочка, а це чоловіча. Вони відрізняються одна від одної. У чоловічої вишиті тільки груди, комір та низ рукавів. А жіноча вишита в основному на рукавах. Символіка вишивки залежала від того, кому призначалося вбрання: парубкові-нареченому, чоловікові чи хлопцеві, дівчині чи заміжній жінці. Сорочки були на свято і на будень. Святкова сорочка з тонкого полотна, а буденна – з грубого лляного. Найбільше та найкраще вишиття на сорочках мали дівчата, молодиці вже скромніше вишивали свої сорочки, а старші жінки та бабусі найчастіше задовольнялися скромною однокольоровою, здебільше чорною або синьою, вишивкою на рукавах. А взагалі у вишивках домінуючим кольором є червоний у різних його відтінках. Характерне червоно-синє кольорове поєднання. Що до орнаменту(«мінти»), то наші майстрині використовували як рослинний (зображення таких квітів, як маки, троянди, жоржини, фіалки, айстри іноді фруктів та ягід) так і геометричний, що складався з фігур різної складності (в основі, як правило, знаходиться ромб чи півромб, варіантність яких і створює різноманіття візерунку). Готуючи посаг, дівчина вишивала по 50, а іноді й більше сорочок: для буденної роботи, свята, весілля, навіть для смерті, тобто для потреб протягом усього життя. Для вишивання використовувалися нитки різного роду: вовняні, льняні, металеві, а також муліне. Широке розповсюдження мали й нитки, завезені з Американського континенту. Дивно? А пояснення тому просте. Чоловіки покидали рідні домівки, жінок, дітей та їхали за тридев'ять земель,щоб заробити грошей та якось вибратися із злиднів. Раніше це була Америка, сьогодні – Польща, Чехія, Словаччина, Португалія. Дехто повертався додому, а дехто забирав свої родини у далекі краї, чужі краї. Та, як правило, завжди підтримували зв'язки з родичами, які не покинули рідної землі. Приїздили, привозили подарунки, висилали їх навіть поштою. Отак і пояснюється те, що вишивали і нитками американського виробництва. Одяг також розшивали бісером, оздоблювали різного роду стрічками, прикрасами з металу. Вишивка виділяється своїм багатством, використанням різних технік. Здебільшого, це низина, стебнівка, штапівка, хрестик, мережа, гладь, виколювання, зволікання, вирізування.

 

Юна співачка Голянич Василина; знайомство з творчістю Ольги Голузинець

Створюючи справжні витвори мистецтва, наших майстрів завжди супроводжувала пісня, художнє слово. Тому не дивно, що в нас є справжні майстри і в цьому напрямку. А нашу екскурсію можна було б назвати "Пісенний край завзяття і труда". Та це буде темою нашої наступної екскурсії. Також запрошуємо вас на екскурсії: "Зустрічі з учасниками АТО", "Пишаємось землячкою-поетесою", "Літопис Верб'язької школи",

"Видатні люди нашого села". Раді будемо вас ознайомити з експозиційними розділами: куточок хатньої кухні, релігійний куточок, куточок пам'яті учасникам Великої вітчизняної війни та переглянути відео з "Андріївських вечорниць", "На випрядках", "Ішов Миколай лужком-бережком", "Рождество христове", "Світле воскресіння", "Квіти українського віночка".

 

 

Учасники  Андріївських вечорниць, випрядок

Учасники «Вертепу» та свята “Квітів віночка”.